Ішли далі через ліс, що, міняючись, начебто кращав, і краса його набирала все нової сили. Пташки не вгавали,— їхній спів, коли уважніше вслухатись, теж, либонь, сповнювався нових відтінків. І хоч ті ж самі птахи щебетали одну й ту саму пісню, проте хотілося думати, що співають вони іншу, ліпшу, й від неї можна відчувати одмінну насолоду...
Знову побачили джмеля, темного, кудлатого, і ступали за ним, зупиняючись, коли джміль припадав до якоїсь гілочки чи листка. Та враз щось наче підхопило джмеля, хутко понесло над землею, що вони не встигли й отямитись, а коли отямились, то вже не звучала ні басова струна, ні самого джмеля не було видно.
Жаль розлучатися з прозорим весняним лісом, що весело сяяв у лагідному сонячному промінні, жаль було прощатися з його добрим і бадьорим настроєм, а ще, мабуть, жалкіше було думати про те, що ясні пташині голоси невдовзі залишаться десь іззаду, наче їх і не було ніколи.
А тому, поки вони ще не вийшли з лісу, з тихим смутком приглядались до всього, прислухались до пташок, бо їхній щебет не втратив своєї краси, а тільки, либонь, став іще чарівніший.
Знову побачили джмеля, темного, кудлатого, і ступали за ним, зупиняючись, коли джміль припадав до якоїсь гілочки чи листка. Та враз щось наче підхопило джмеля, хутко понесло над землею, що вони не встигли й отямитись, а коли отямились, то вже не звучала ні басова струна, ні самого джмеля не було видно.
Жаль розлучатися з прозорим весняним лісом, що весело сяяв у лагідному сонячному промінні, жаль було прощатися з його добрим і бадьорим настроєм, а ще, мабуть, жалкіше було думати про те, що ясні пташині голоси невдовзі залишаться десь іззаду, наче їх і не було ніколи.
А тому, поки вони ще не вийшли з лісу, з тихим смутком приглядались до всього, прислухались до пташок, бо їхній щебет не втратив своєї краси, а тільки, либонь, став іще чарівніший.
