Село в піску

Білий, жовтий, сірий пісок. Хвилястою пеленою він насуває на жита, на хати, хирляві садки і тополі. І шлях захряс у піску. Біле вкриття його виблискує проти сонечка і хвилюється від найлегшого подуву вітру.

Піщинка за піщинкою непомітно сиплються вперед і вперед. Він, пісок, живий, ворушиться. Ось ляжте, придивіться зблизька, і побачите безліч жилок-слідів на піскуватій рівнині. Все, що створив геній людини, знайдете в мініатюрі на білому піску, що омиває з усіх боків Михайлівку. Тут і контури небачених веж, і мережива мостів, і грандіозні хмари.

Далі починається царство пахучих килимів чебрецю. Чебреці не хвилюються від вітру і не сохнуть від сонця. Квітнуть вони червоно-бузковим і бузковим цвітом і пахнуть літом, сонцем і медом. У суботу ввечері молодиці й дівчата йдуть по чебрець і посипають ним дома долівку. Чебрець в'яне й пахне, від його запаху стає вільніше на серці.

Михайлівські вулиці сірі, піщані. У йіску серед дороги кубляться діти і кури. Через те діти там — одноманітні блондини, а кури рябенькі і на протилежність своїй казковій родичці не несуть золотих яєць. У Михайлівні живуть люди стримані. Вони обережні на слово і, за традицією, обережні на їжу. Не розженешся в цих пісках!

Вулиці, пісок, пісок... і поодинокі верби.